Національний гірничий університет — відповідність Часу

Історія університету

Головний корпус ДГІ. 1935 р.jpg

Національний гірничий університет – провідний вищий навчальний заклад гірничого профілю України – було засновано 16 червня 1899 р. Йому судилося стати першим у всьому Придніпров’ї, крім того НГУ дав життя більш ніж двом десяткам навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, серед яких Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут (1930), Дніпропетровський металургійний інститут (1930), Північно-Кавказький гірничо-металургійний інститут (1931), Науково-дослідний хімічний інститут ім. П. Г. Мелікішвілі в Тбілісі (1929), Московський зварювальний інститут (1925), Всесоюзний науково-дослідний конструкторсько-технологічний інститут трубної промисловості (1929), Інститут фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського в Києві (1927) та ін.

16 червня 1899 р. Державна Рада отримала „высочайшее утверждение” „Положення про Катеринославське вище гірниче училище”, в якому було зазначено: „...2. Доручити Міністру землеробства і Державного майна відкрити перший курс означеного навчального закладу у вересні 1899 р.”

Церемонія відкриття Катеринославського вищого гірничого училища відбулася 30 вересня (12 жовтня за н. с.) 1899 р. в Потьомкінському палаці (нині – Палац студентів). Першим директором КВГУ було призначено гірничого інженера С. М. Сучкова (1899 – 1908).

Вище гірниче училище спочатку мало два відділення – гірниче і заводське. Навчальний план за „Положенням про КВГУ” передбачав викладання 23-х дисциплін: богослов`я, вищої математики, аналітичної механіки, будівельної механіки, прикладної механіки, гірничозаводської механіки, фізики, хімії, електромеханіки, мінералогії, геології і науки про родовища, геодезії, гірничого мистецтва, збагачення руд і кам`яного вугілля, маркшейдерського мистецтва, будівельного мистецтва, металургії, технології металів, креслення і нарисної геометрії, рахівництва і гірничозаводського господарства, технічних перекладів з іноземних мов (німецької або французької), надання допомоги при нещасних випадках. Навчальний процес забезпечували 13 викладачів, з них 2 ординарних професори (В. В. Курилов, Д. М. Синцов) і 1 екстраординарний професор (С. К. Соболевський).

Закладка НГУ.jpg

Невдовзі після заснування училища почалося будівництво перших навчальних корпусів. Проектування нових будівель було доручено академіку архітектури О. М. Бекетову. Вже у 1901 р. будівлі КВГУ (головний та хімічний корпуси) були збудовані, хоча добудова триповерхового головного корпусу відбулася в 1914 – 1915 роках. Все це на початковому етапі здійснювалося винятково на добровільно пожертвувані кошти.

На самому початку діяльності в училищі також були створені бібліотека з двома відділами, мінералогічний музей, хімічна, механічна і пробірна лабораторії, кабінети з кожної дисципліни.

Керівництво закладу за підтримки місцевих органів влади і громадських організацій клопотало про розширення навчальних курсів та отримання випускниками диплому не техніка, а інженера. У березні 1902 р. клопотання КВГУ було розглянуто у Гірничому вченому комітеті і було передано далі для обговорення у відповідних законодавчих інстанціях. 25 травня 1903 р. цар Микола ІІ затвердив постанову Державної Ради про термін навчання в КВГУ – 4 роки та присвоєння випускникам звання інженера.Лебедєв M.Й .jpg Таким чином, жодного випуску техніків не відбулося.

19 червня 1912 р. Державна Дума після тривалого обговорення законопроекту прийняла „Закон про перетворення Катеринославського вищого гірничого училища у гірничий інститут” з 1 липня 1912 р. Його першим ректором став професор геології М. Й. Лебедєв, який з 1908 р. обіймав посаду директора КВГУ. Згідно із законом, з 1 липня 1912 р. відмінялося „Положення про Катеринославське вище гірниче училище”, встановлювався новий штат працівників і професорсько-викладацького складу, а з Державного казначейства виділялися кошти в сумі 1125370 рублів на добудову та остаточне облаштування інституту. У 1912 р. в КГІ було 44 викладачі, з них 14 професорів.

У той час в інституті працювали видатні вчені, такі як Я. І. Грдіна, В. О. Гуськов, С. А. Заборовський, Л. Л. Іванов, М. Й. Лебедєв, П. М. Леонтовський, В. М. Маковський, Л. В. Писаржевський, М. М. Протодьяконов, П. Г. Рубін, О. М. Терпигорєв, М. М. Федоров, С. Б. Шарбе.

Леонтовський П.М.jpg

Про високий науковий потенціал університету свідчать публікації наукових праць у технічних періодичних журналах, видані монографії, підручники, посібники, атласи. З 1905 р. КВГУ систематично видавало „Известия Екатеринославского высшего горного училища” (з 1912 р. – „Известия Екатеринославского горного института”). До 1917 р. вийшло 23 збірники „Известий”, опубліковано близько 500 наукових праць, у тому числі монографій і підручників. Вже в період становлення вишу тут формувалися наукові школи і напрямки: Я. І. Грдіна став одним із засновників кібернетики, О. М. Терпигорєв і М. М. Протодьяконов – школи гірничого мистецтва, В. О. Гуськов – збагачення корисних копалин, П. М. Леонтовський – школи маркшейдерського мистецтва, геодезії та геометрії надр, М.Й. Лебедєв – геології та стратиграфії Донбасу, П. Г. Рубін – металургії та коксохімії, Л. В. Писаржевський – електронної хімії.

У 1918 р. Катеринославський гірничий інститут поповнився двома новими відділеннями – маркшейдерським (закритим у 1921 р.) та геологорозвідувальним і одержав право присуджувати науковий ступінь через публічний захист дисертацій. У 1921 р. було створено механічний факультет з двома відділеннями – гірничозаводським і електромеханічним. Відкриття нових спеціальностей диктувалося розвитком промисловості. Також було відкрито робітничий (підготовчий) факультет, який очолив професор В. М. Маковський.

До свого 25-річного ювілею Катеринославський гірничий інститут мав кілька власних будівель, 35 кабінетів і лабораторій, 2 бібліотеки. В інституті працювало 69 викладачів. Інститут мав три факультети: гірничий (з гірничим і геологічним відділенням), металургійний і гірничо-механічний (з відділеннями механічним і електротехнічним). У 1925 р. на металургійному факультеті було створено хіміко-технологічне відділення для підготовки інженерів-коксохіміків, котре у 1928 р. стало окремим факультетом.

Згідно з наказом Вищої Ради народного господарства СРСР від 17 квітня 1930 р. на базі Дніпропетровського гірничого інституту були відкриті 2 галузевих ВТУЗи: „На базі металургійного факультету і заводського відділення факультету гірничозаводської механіки організувати Дніпропетровський металургійний інститут... На базі хімічного факультету створити хімічний інститут зі спеціальностями: вуглехімічна і мінеральна технологія...”. Крім того, факультет кольорових металів передавався під нагляд Кольорметзолота і з нього у 1931 р. було створено інститут кольорових металів (згодом Північно-Кавказький металургійний інститут). З 1930 р. гірничий інститут став готувати інженерні кадри тільки для гірничодобувної промисловості та геологорозвідувальних робіт. У 1932 р. замість відділень з’явилися факультети: гірничий, електромеханічний, геолого-маркшейдерський.

У 1920-х – 1930-х роках процес формування наукових шкіл продовжувався. У цей період сформувалися школи фізика А. Е. Малиновського, електрозварювальника В. П. Нікітіна, гірничого електромеханіка Г. Є. Євреїнова, механіка О. М. Динника та інші.

Протягом 1930-х років ДГІ зазнав значних втрат у кадровому складі (близько 30 чоловік) внаслідок політичних репресій. Серед репресованих були професори Г. Є. Євреїнов, І. П. Бухиник, С. С. Гембицький, А. Е. Малиновський, П. І. Герасимов, А. Є. Гут, військовий керівник ДГІ О. Д. Семенов і багато інших викладачів.

З початком війни з нацистською Німеччиною в 1941 р. тільки в перші дні було мобілізовано близько 300 викладачів, співробітників і студентів інституту. Серед них були доценти Ф. О. Абрамов, Т. М. Баринов, М. А. Богомолов, Б. Ф. Болотов, А. С. Глузбар, А. О. Іванов, М. В. Флоринський. Інститут, евакуйований до Свердловська та Караганди, поповнив своїм устаткуванням і науковими кадрами Свердловський гірничий інститут та філію Московського гірничого інституту, який на той час також перебував у Караганді. Директор ДГІ П. Г. Нестеренко, який керував евакуацією, був призначений директором філії МГІ. Сам же ДГІ восени 1941 р. за рішенням Державного комітету оборони тимчасово припинив свою діяльність. Багато викладачів зайняли інженерні посади на гірничодобувних підприємствах Уралу та республік Середньої Азії.

Діяльність інституту відновилася у 1943 р.: спочатку в Караганді, а згодом – у Дніпропетровську. Відбудовувалися зруйновані навчальні корпуси і лабораторії, поверталися з фронту викладачі, співробітники, студенти. Серед них – В. І. Гавриш, Ю. М. Зоткін, М. І. Розовський, О. В. Кузнецов, Є. С. Степанов, І. В. Вдовін та інші. Кілька сотень студентів та співробітників інституту загинули на фронті. Налагоджувався навчальний процес, відновлювався науковий потенціал гірничого інституту. До початку 1951/52 навчального року було повністю відбудовано перший навчальний корпус, введено в експлуатацію навчальний буровий полігон, лабораторії, гуртожиток. Також у 1951 р. було створено новий шахтобудівний факультет.

Наукові розробки професорсько-викладацького складу інституту, дипломні проекти студентів у цей період були присвячені проблемам відновлення і розвитку Донецького, Криворізького і Нікополь-марганцевого басейнів. За наукові досягнення та успіхи у підготовці інженерно-технічних кадрів для народного господарства Дніпропетровський гірничий інститут 21 листопада 1949 р. було нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора, а низка його співробітників отримали високі урядові нагороди (26 орденів і 17 медалей).

До свого 50-річного ювілею інститут нараховував 165 професорів, доцентів і викладачів, 34 кафедри, 22 лабораторії, 25 кабінетів, бібліотеку, навчально-експериментальний полігон і навчально-експериментальні майстерні. На 4-х факультетах за дев`ятьма спеціальностями навчалися 1942 студенти. У подальшому ці показники зростали. Технічне переоснащення гірничої промисловості мало своїм наслідком введення в ДГІ таких нових спеціальностей, як "Автоматизація виробничих процесів" та "Електрифікація промислових підприємств і установок". У 1962 р. було створено електротехнічний факультет. Велика заслуга у відбудові та розвитку гірничого інституту належала ректору П. Г. Нестеренку, який очолював його майже чверть століття.

У 1960-ті роки стали до ладу новозбудовані та реконструйовані навчальні та навчально-лабораторні корпуси, три багатоповерхові гуртожитки для студентів і аспірантів, навчально-виробничі майстерні, спортивний корпус, будівлі навчально-геодезичного полігону в с. Орлівщина.

У 1970 р. в ДГІ працювали 474 педагоги, з них 34 професори, а випуск інженерів досяг 1200 чоловік. У подальшому зростала чисельність спеціалістів, підготовлених на денній формі навчання, але функціонували ще й заочна і вечірня. У 1974 р. до навчальних планів студентів було введено науково-дослідну роботу.

Успішний розвиток ДГІ з 1960-х років відбувався під керівництвом ректорів О. О. Ренгевича (1963 – 1972), В. М. Потураєва (1972 – 1973), В. І. Онищенка (1973 – 1982), Г. Г. Півняка (з вересня 1982 р.).

У травні 1993 р. за результатами державної акредитації ДГІ отримав статус автономного державного вузу IV рівня та назву Державна гірнича академія України. 11 червня 1997 р. Указом Президента України гірничій академії було надано статус Національної. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. НГАУ була реорганізована у Національний гірничий університет, який з 2010 р. має статус дослідницького.

У 2001 р. на базі заснованого у 1993 р. економічного факультету було створено Інститут економіки з двома факультетами: фінансово-економічним та факультетом менеджменту. У тому ж році в НГУ було відкрито юридичний факультет. У 2002 р. в університеті було засновано Інститут електроенергетики, до складу якого входять електротехнічний факультет і факультет інформаційних технологій, а у 2012 р. на базі гірничого факультету було відкрито Гірничий інститут.

Національний гірничий університет відомий своїми визнаними науковими школами. Вони пов`язані з іменами професорів Ф. О. Абрамова, О. С. Бешти, М. Я. Біліченка, В. О. Бойка, В. І. Бондаренка, В. О. Бунька, С. А. Волотковського, Р. П. Дідика, Є. Ф. Епштейна, А. О. Іванова, В. І. Кармазіна, О. В. Колоколова, М. Ф. Кременчуцького, Б. О. Кузнецова, О. П. Максимова, М. Г. Новожилова, Г. Г. Півняка, П. І. Пілова, М. С. Полякова, В. М. Потураєва, О. О. Ренгевича, О. О. Співаковського, В. В. Ткачова, К. Ф. Тяпкіна, В. П. Франчука, О. М. Шашенка, П. М. Шилова, О. З. Широкова.

Національний гірничий університет має давні й тісні наукові та освітянські зв`язки з багатьма країнами світу. В 1940 – 1960-х роках тут навчалися студенти з соціалістичних країн. Професори, доценти та викладачі направлялися за кордон для роботи у вишах, створення лабораторій, передачі досвіду роботи. В 1970-х роках зросла кількість викладачів, які виїжджали до країн Азії та Африки з тією ж метою. Пожвавлення міжнародних контактів розпочалося наприкінці 1980-х років. Сьогодні НГУ співпрацює з багатьма гірничими і технічними університетами Польщі, Німеччини, Франції, Великої Британії, США, Бельгії та ін. Зокрема, він є одним із засновників міжнародного університету ресурсів, до якого входять провідні гірничі вищі навчальні заклади Європи.

Гірничий університет має насичену історію культурного життя. У 1968 р. в ДГІ розпочала роботу літературна студія “Вуглик”, яка діє і понині. В 1963 р. було засновано студентську аматорську кіностудію “Юність” – лауреата багатьох фестивалів аматорського кіномистецтва. У 1988 р. було утворено гуманітарний факультет, завдяки якому студенти могли, окрім технічних курсів, слухати лекції з історії культури та мистецтв. З 1999 р. при НГУ працює Інститут гуманітарних проблем ім. Героя України П.Т. Тронька.

Національний гірничий університет має давні традиції, які поєднуються з сучасними завданнями, – готувати не лише високопрофесійні кадри за кожною спеціальністю, але й висококультурних людей, свідомих громадян своєї держави. Сучасний період історії університету – це роки його міжнародного визнання як провідного технічного вищого навчального закладу України.

© 2006-2017 НГУ Інформація про сайт