Національний ТУ «Дніпровська політехніка» — відповідність Часу
27.12.2016

Справжня енциклопедія українського життя

Успіх співробітника НГУ

(Рецензія на двокнижжя Лесі Степовички "Німці в городі", яку надрукувала головна письменницька газета "Літературна Україна».)

Перша книга «Німці в городі» Лесі Степовички, яка побачила світ 2012 року, рясно мережана олівцем різними моїми позначками, коментарями, нотатками як читача. Особливо запали в душу новели «Война — мать родна», «Гюнтер, Петро і пізні помідори», повість «Біле чорнило, або Любов, кагебе і зима», оповідання «Що українцю добре, то німцю смерть». У цих творах несподівані сюжети, у яких постають часом чудернацькі образи здебільшого німців, показано їхні манери, відтворено розмови під час перебування у Києві та нинішньому Дніпрі. Це з одного боку, а з іншого — вимальовано прецікаві типажі українців, цілу їх галерею: від найчесніших (їх небагато) до найспритніших крутіїв.

Ця книга може слугувати своєрідним документально-художнім підручником для підготовки майбутніх перекладачів, робота яких тут відтворена напрочуд майстерно, з іронією та гумором, і, як виявляється, є досить важкою та виснажливою. Адже навіть психофізично далеко не кожному дається оволодіти фахом доброго толмача, бо тут важливі, окрім знання мови, ще й швидкість реакції, артистизм, екстравертність. І, зрозуміло, патріотизм та мужність, як у героїнь Степовиччиної прози.

Сподівався, як і автор післямови, метр нашої літератури Анатолій Дімаров, на продовження «Німців…». І ось з’явилася книга друга, яку обіцяла авторка читачеві. Відтепер можемо говорити про двокнижжя Лесі Степовички, що насамперед цікаве темою, яку свідомо обрала авторка й про яку заявляє в передмові до першої книги, а саме: показати, як лагодився «місток розуміння і співпраці» між нашою державою та іноземними фахівцями «на непростому шляху становлення економіки молодої незалежної держави України», показати «наші маленькі знахідки і великі втрати». Не менш важливо й те, що авторці у своїх розповідях вдалося талановито, органічно й майстерно поєднати трагічні сторінки минулого із сьогоденням, яке, зрештою, народилося з цього минулого. Мушу відзначити, що емоційно-інтелектуальна тональність відчутно змінилася: від майже безтурботної радості спілкування з іноземними фахівцями, підприємцями, туристами, щоправда згірченої гебістськими наглядами та гримасами совкової реальності — у першій книзі, до гірких роздумів і констатацій сьогоднішніх реалій, обтяжених війною на Сході України, — у другій.


Проза ця соціально-психологічна й водночас автобіографічно-документальна. Відчутне невтомне намагання авторки силою слова протистояти агресії жорстокого світу та гармонізувати складний плин життя, сповненого драматичних колізій. Водночас традиційною лишається її одвічна непримиренність до ворогів України, шляхетний публіцистичний гнів до «вати», «совків», «п’ятої колони». Тексти творів, що увійшли до другої книги (про них піде мова далі) майстерно відтворюють нашу реальність. Тим, власне, й приваблює авторка свого читача, який помітно більше тяжіє до літератури факту, аніж до вигаданих сюжетів fiсtion-прози. Можливо, має рацію авторитетний літературний критик Дмитро Биков, коли стверджує, що «в наш час писати художні романи якось непристойно». Non fiсtion-проза Лесі Степовички— охудожнена та поетизована, що дає підстави розглядати її в руслі романтичного реалізму, який авторка розвиває далі, розпочавши зі свого роману «Шлюб із кухлем пільзенського пива». Таку прозу читати легко, якщо читач, зрозуміло, поділяє думки авторки, щирої українки, активістки двох Майданів, перекладачки з багатолітнім стажем. І не збагне її той, хто ненавдить усе українське, живе з думкою лише про свою кишеню та сите черевце.


Дії відбуваються в середині 1990-х, у 2000-х та в наші дні, часові пласти переплітаються, нашаровуються один на одного, що творить подекуди доволі складний темпоритм розповіді. Авторка переконливо й правдиво показує, що причини нинішніх суспільно-політичних та економічних негараздів України варто шукати в подіях двадцятилітньої давності. Про це роман «Пригоди Йоганна Шпека в Україні», який можна іменувати класичним тенденційним романом. Авторська інтенція присутня вербально й потужно енергетично воліє переконати читача в тому, що нашій країні конче потрібно визволятися зі смертельних обіймів гігантського спрута, що зветься корупцією. Сьогодні ця тема, як і сам роман, поза сумнівом, чи не найактуальніші на рівні інстинкту самозбереження нації. Через призму людських стосунків і доль бачимо історію великого міжнародного контракту, втраченого Україною. Завдяки реалізації його ми не мали б сьогодні таких проблем, як засміченість наших вулиць, цілих районів і міст, над нами б не висіла нині сокира екологічної катастрофи (пригадаймо хоча би львівські події на сміттєзвалищі). Ця річ могла б здатися просто нетривіальним виробничим романом, у центрі якого наївний іноземець ловить ґав і набиває ґулі в глухих нетрях дикого українського капіталізму, якби не пікантна любовна історія, завуальована під «золотою павутинкою», та елементи детективу, що роблять текст особливо гострим і читабельним. 

Серед персонажів Степовички присутні відомі особи українського політикуму та митці (вітчизняні й іноземні), більшість із яких приховані за зміненими прізвищами, що, вочевидь, дає можливість авторці більш вільно включити авторську фантазію, а також правдиво показати факти непростимих зловживань чиновниками владних структур, отими «маленькими бісиками», які майстерно служать більшим дияволам і є партачами багатьох добрих справ. Більшість іноземців, героїв книги, — це справжні друзі України. Правдивою людяністю й нестандартним поглядом на іноземця, тим більше полоненого німця, бійця Другої світової, віє від оповідання «Картопляне кохання» (на жаль, наші ветерани не мали й не мають поготів таких можливостей, як «переможені» німці, подорожувати у своєму віці чужими світами!), від нарису «Добрі німці на моєму шляху». Та Лесі Степовичці, як перекладачеві, добре відомо, що маємо серед іноземців не лише симпатиків, а й антипатиків, які не визнають нашої Незалежності, а відтак, допомагають нашим ворогам її руйнувати. Про це йдеться у гострій захоплюючій повісті «Бітте, дрітте, фрау-мадам, або П’ята колона в Європі», в якій письменниця розвіює ілюзії, що в Європі нас чекають і добре знають! Водночас цей твір, як і вся книга, не сповнені песимізму, а навпаки— є позитивним меседжем, бо, як заявлено у передмові, авторка «покладає велику надію на народну дипломатію, вірить в її світлу, добру, переможну силу», а особливо, додам від себе, надію на нашу талановиту молодь, яка й потрясла світ тим, що вийшла на Майдан і заявила, що хоче жити в іншій, новій, щасливій, некорумпованій державі. Та, на жаль, за свободу завжди платили найдорожчим — людськими життями. Про це, зокрема, йдеться, і в оповіданні «Мережані гардини і революція», де відлунюють пристрасті Помаранчевої віхоли.


Однак, світ живе не лише політикою, комерцією, корупцією, а й тим, що єднає усіх, зокрема й футболом. Його прихильники з неабияким інтересом прочитають оповідання «Гол, ще раз гол!», у якому документально зафіксовано та художньо обрамлено роздуми й несподівані асоціативні рефлексії письменниці як очевидця вікопомного матчу між «Дніпром» та «Гамбургом» 2003 року.

Майже в усіх названих творах, більшою чи меншою мірою, особливо у повісті «Вікінги на берегах Дніпра», з гумором, а подекуди з іронією, змальована галерея персонажів, недосвідчених піонерів українського підприємництва з лихих 1990-х, яких спалює не стільки прагнення утверджувати державу, провадити реформи, скільки любов до красивого безклопітного життя, прагнення дикої наживи тощо.


У двокнижжі Лесі Степовички дихає Час, дивиться на нас Епоха, у якій впізнаємо себе з нашим найголовнішим парадоксом: намагаємося наблизитися до Європи, з якої фактично ми ніколи й не виходили, позаяк самі є Європою. Відтак, парадокс у тому, що авторка чи не намарне назвала своє двокнижжя «Німці в городі», яке в дійсності є справжньою енциклопедією українського життя за останні чверть століття.

Прикметно, що Степовичка присвятила своє літописання знаменній події нашої історії— 25-й річниці проголошення Незалежності України. А ще — світлій пам’яті свого Учителя, духовного наставника — незабутнього письменника Анатолія Дімарова. Гадаю, що ця книжка достойна пам’яті її Вчителя й Друга.

Книга вже мандрує Україною, віднаходить свого читача, про що свідчать успішні презентації «Німців в городі» у Дніпрі та Львові. Переконаний, непересічний талант Лесі Степовички, цієї щирої душі та великого серця українки, не розчарує читача.

Сидір КІРАЛЬ,

доктор філологічних наук

м. Київ

PS. Бажаючі можуть купити двотомник Лесі Степовитчки "Німці в городі" у « Книгарні "Є" (центр міста Дніпро). 


До списку

© 2006-2021 Інформація про сайт