Національний ТУ «Дніпровська політехніка» — відповідність Часу

УДК 37.013.75                                                                                  Р.Л. Ковальчук, С.А.Свіжевська

Акредитація інноваційного типу, як засіб стимулювання підвищення якості освіти в університетах України

 

Ковальчук Руслан Леонідович – виконавчий керівник ДАК України.

Свіжевська Світлана Андріївна – начальник відділу ліцензування та акредитації Державного ВНЗ «Національний гірничий університет»

Ключові слова: якість освіти, інноваційний менеджмент, акредитація, індикатори якості освіти, державно-громадська система вищої освіти

 

Останні стратегічні документи уряду, такі як Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 р. № 1728 "Про затвердження плану заходів щодо розвитку вищої освіти на період до 2015 року" свідчать про занепокоєність станом надання вищими навчальними закладами України якісної, сучасної, конкурентоспроможної вищої освіти. Зрозуміло, що тотальну революцію в освіті за  один день зробити неможливо. На якість освіти впливає велика кількість соціальних, історичних, політичних, економічних, законодавчих і демографічних чинників.

Невід’ємним елементом управління якістю освітньої діяльності, інноваційних процесів у галузі освіти та їх результат є процес акредитації вищого навчального закладу або окремих напрямів, спеціальностей, освітніх програм.

Аналіз досвіду формування акредитаційної системи розвинених країн підтверджує тезу, що акредитація є складовою маркетингу та менеджменту в сфері освіти (особливо в умовах динамічних змін вимог до працівника), передбачає менеджмент інформаційних освітніх технологій, сприяє швидкому поширенню та узагальненню позитивного досвіду.

Уп­равління освітою, зок­ре­ма її якістю   склад­ний, ба­га­тог­ран­ний і нелінійний про­цес, який по­винні постійно ко­ор­ди­ну­ва­ти й ко­ри­гу­ва­ти суб'єкти уп­равління відповідно до соціаль­но пе­да­гогічних умов йо­го функціону­ван­ня.

З по­зицій сис­тем­но­го підхо­ду уп­равління якістю освіти йо­го слід розг­ля­да­ти як цілісну, відкри­ту соціаль­но пе­да­гогічну сис­те­му, що відповідає всім ха­рак­тер­ним оз­на­кам склад­них сис­тем. Най­суттєвіші се­ред них такі: спря­мо­ваність уп­равління на до­сяг­нен­ня ме­ти; ієрархічна підпо­ряд­ко­ваність, що пе­ред­ба­чає уз­год­женість цент­ралізо­ва­но­го уп­равління з са­мо­уп­равлінням за од­но­час­ної ав­то­ном­ності скла­до­вих; на­явність у сис­темі уп­равління інте­рак­тив­них влас­ти­вос­тей, не при­та­ман­них її скла­до­вим, взаємозв'яз­ку і взаємо­зу­мов­ле­ності між скла­до­ви­ми та кри­теріїв оціню­ван­ня ре­зуль­та­тив­ності функціону­ван­ня; варіабельність пев­них скла­до­вих і ста­ну (струк­ту­ра, функції, зв'яз­ки) всієї сис­те­ми уп­равління.

Уп­равлінсь­ке рішен­ня в освіті має ґрун­ту­ва­ти­ся на новітніх ме­то­до­логічних роз­роб­ках як вітчиз­ня­них, так і за­кор­дон­них на­у­ковців, а та­кож унікаль­них особ­ли­вос­тях освітніх сис­тем кож­ної країни

Су­часні ук­раїнські досліджен­ня свідчать, що ос­нов­ни­ми чин­ни­ка­ми, які за­без­пе­чу­ють якість освіти, є:

1) про­фесійна підго­тов­ка суб'єктів вик­ла­дан­ня, їхні осо­бистісні якості (по­рядність, відповідальність, прин­ци­повість, то­ле­рантність то­що);

2) нав­чаль­но-ме­то­дич­не за­без­пе­чен­ня про­це­су підго­тов­ки (нав­чальні посібни­ки, ме­то­дичні роз­роб­ки);

3) на­явність сис­те­ми конт­ро­лю й оціню­ван­ня вик­ла­дан­ня, рівня знань суб'єктів навчання, що відповідає су­час­ним ви­мо­гам;

4) зас­то­су­ван­ня в нав­чаль­но-ви­хов­но­му про­цесі су­час­них освітніх тех­но­логій (ак­тив­них ме­тодів нав­чан­ня, інтер­нет - тех­но­логій то­що);

5)  за­лу­чен­ня суб'єктів нав­чаль­но-ви­хов­но­го про­це­су до на­у­ко­во дослідниць­кої діяль­ності;

6)  відповідність прог­рам нав­чаль­них дис­циплін су­час­ним ви­мо­гам;

7)  кон­так­ти з провідни­ми іно­зем­ни­ми фахівця­ми;

8)  на­леж­не ма­теріаль­но технічне за­без­пе­чен­ня про­це­су підго­тов­ки;

9)  за­без­пе­ченість на­у­ко­вою літе­ра­ту­рою освітніх зак­ладів;

10)  ви­ко­рис­тан­ня ма­теріалів пси­хо­ло­го-соціологічних та інших досліджень;

11)  спря­мо­ваність вик­ла­дан­ня на фор­му­ван­ня соціаль­них якос­тей су­час­но­го фахівця;

12)  сти­му­лю­ван­ня са­мостійної ро­бо­ти суб'єктів нав­чан­ня то­що.

Нині се­ред ос­нов­них і по­пу­ляр­них нап­рямів вдос­ко­на­лен­ня неп­рос­то­го про­це­су уп­равління якістю освіти є інно­ваційний ме­не­дж­мент, який є не­одмінною скла­до­вою стра­тегічно­го ме­не­дж­мен­ту в освіті.  Сутність ме­не­дж­мен­ту інно­вацій по­ля­гає у за­без­пе­ченні умов для вне­сен­ня сис­тем­них змін у діяльність освітніх зак­ладів, спря­мо­ва­них на їх роз­ви­ток і пок­ра­щен­ня ро­бо­ти. Ефек­тив­ний інно­ваційний освітній ме­не­дж­мент, спря­мо­ва­ний на підви­щен­ня якості освіти, є надійним ме­ханізмом за­до­во­лен­ня пот­реб спо­жи­вачів освітніх пос­луг та за­без­пе­чен­ня кон­ку­рен­то­сп­ро­мож­ності освітніх зак­ладів.

Нор­ма­тив­но-пра­вові ак­ти повинні чітко виз­на­ча­ти ме­ту дер­жав­ної інно­ваційної політи­ки: ство­рен­ня еко­номічних, ор­ганізаційних і пра­во­вих умов для ефек­тив­но­го відтво­рен­ня, роз­вит­ку й ви­ко­рис­тан­ня на­у­ко­во технічно­го по­тенціалу країни, відрод­жен­ня ду­хов­но­го та інте­лек­ту­аль­но­го по­тенціалів нації. Фор­му­ван­ня інно­ваційно­го ме­не­дж­мен­ту в освіті розг­ля­да­ють як суттєвий стра­тегічний пріори­тет­ний нап­рям інно­ваційної діяль­ності та дер­жав­ної інно­ваційної політи­ки в Ук­раїні.

На сьогодні особливого значення набуває формування та удосконалення організаційно-економічних засад діючого процесу ліцензування та акредитації вищого навчального закладу, які б відповідали світовим стандартам і стимулювали як суб'єкти акредитації, так і акредитаційні структури.

Інноваційне управління освітою, на відміну від управління іншими сферами суспільного життя, поєднує в собі вимоги забезпечення належного сучасного рівня підготовки фахівців і упереджуючого розвитку. Це протиріччя погоджується об'єднанням стандартів якості освіти та стимулюванням підвищення статусу навчальних закладів у такі різновидності управління освітою як акредитація.

Зважаючи на роль і функції освіти у суспільстві, процес акредитації поєднує в собі інтереси держави, замовника на кваліфікованого працівника, навчального закладу, суспільства в цілому взаємодією різних суб'єктів: від державних і регіональних органів управління до громадських фахових комісій.

У США та Європі основними видами акредитацій виступають інституціональна та спеціалізована акредитації, що мають свої особливості, специфічні для цих країн. Загальна інституціональна акредитація ВНЗ у США проводиться агентствами регіональних асоціацій навчальних закладів: Асоціації університетів, Асоціації чотири- та дворічних коледжів. Акредитовані вищі навчальні заклади включаються в перелік навчальних закладів, які враховуються офіційною статистикою, стають учасниками Федеральної програми фінансової допомоги студентам, отримують право на розробку освітніх програм за вимогами Департаменту освіти США.

Інституціональна акредитація включає оцінювання цілей і завдань вищого навчального закладу, які мають відповідати очікуванням уряду, ділових кіл та широкої громадськості. При проходженні інституціональної акредитації ВНЗ має попередньо провести самодослідження – так зване “selfstudy”, яке оформлюється у вигляді звіту і має таку структуру:

  • місія та завдання навчального закладу;
  • ефективність адміністрування;
  • рівень кваліфікації професорсько-викладацького складу;
  • стан матеріальних, фінансових та інформаційних ресурсів.

До спеціалізованої акредитації відноситься акредитація освітніх програм професійними асоціаціями. 

Як правило, професійні асоціації не приймають заяву на проведення акредитаційної експертизи окремої навчальної програми, якщо ВНЗ не пройшов загальну акредитацію.

Таким чином, вивчення світового досвіду державно-громадського управління вищою освітою та аналіз стану акредитаційних процесів в Україні є актуальним із ряду причин та приводить до наступних висновків:

  • національна нормативно-правова база процедури акредитації та ліцензування має бути такою, щоб однозначно поєднувала у собі державні вимоги, суспільно-професійну оцінку та підтримувала ідею автономності вищих навчальних закладів;
  • якість освіти має бути проголошена основою процесу і метою результату проведення процедур акредитації, ліцензування, а також внутрішнього і зовнішнього рейтингування ВНЗ;
  • індикатори оцінки мають бути доповнені, особливо, у контексті входження в єдиний освітній європейський та світовий простір, визнаними міжнародними акредитаційними агенціями та експертами Ради Європи у сфері освіти та стимулювати університети до впровадження основ інноваційного менеджменту якістю надання освітніх послуг;
  • обґрунтування стимулюючих функцій акредитації має стати об’єктом досліджень у провідних університетах країни і стати основою методики оцінки якості освітньої діяльності, універсальної для навчальних закладів різних типів і форм власності. Дослідження дало б змогу розробити систему акредитації інноваційного типу, яка б стимулювала навчальні заклади до постійного підвищення якості освіти та власного статусу.

 

© 2006-2019 Інформація про сайт